.png)
Vadym Meller
avant-garde artist, cubofuturist, painter, film artist
Vadym Meller (1884–1962) was born into an aristocratic family. The artist's father, George Meller, was Swedish, and his mother, Helena Caruso, had Italian-Greek roots. He entered the history of Ukrainian art primarily as a constructivist scenographer and one of the organizers of the Berezil Art Association. Meller received a thorough European education, took an active part in the formation of a new European type of artistic creativity. His work stands out against the background of the works of other Ukrainian theater artists due to its artistic perfection, the combination of elegant form and exquisite composition.
Works
Biography
EDUCATION
CREATIVITY 1918 - 1920
1961 - 1970
1970-ті
1980-ті
1950-1960
1990 р.
1991 р.
Виставки:
In 1903, following the example of his father, the future artist entered the law faculty of Kyiv University of St. Volodymyr. While studying at the university, Meller attended the Kyiv Art School as a free student. In 1905, Meller studied in Switzerland, at the Geneva Art School. After graduating from Kyiv University (1908), he went to Germany. For several months he studied at the private school of Heinrich Knirr. In 1909, he entered the Munich Academy of Arts, where he studied in the studio of Angelo Janka. Of course, the artistic environment of Munich with its exhibitions, theaters, and galleries became a continuation of artistic education. Meller got close to the creative group of expressionist artists "Blue Horseman", hung out with the founder of abstractionism Wassily Kandinsky. After graduating from the Academy with honors, Meller moved to France in 1912. There he entered the Free Workshops, attended the class of the famous sculptor Antoine Bourdel, a student of Auguste Rodin.
In 1918, Meller returned to Kyiv and naturally gravitated to the studio of Alexandra Ekster, whom he had met in Paris. The studio served as a creative club and meeting place for artists. In 1919, Bronislava Nizhynska opened her first avant-garde School of Movement in Kyiv, which was located near Alexandra Ekster's studio. Vadim Meller was engaged in the design of choreographic compositions for the School of Movement — he made sketches that were to be "animated" by the dancers.
Meller's first scenographic works were carried out for the plays "Maitre Patlen" and "The Marriage of Figaro" in the Oleksiy Smirnov Theater (Kyiv, 1919) and the design of "Mazepa" by Yulius Slovatskyi in the First State Theater named after T. Shevchenko (Kyiv, 1920). While designing these performances, the artist did not stop creative cooperation with Bronislava Nizhynska.
Після закінчення училища Лисик працював в ремонтній бригаді. Не отримавши оплати після великого замовлення в приміщенні обкому партії (тепер Львівська облрада), Євген, у зв'язку з матеріальною скрутою, пішов до армії. Його направили служити на Далекий Схід. Під час служби в армії Лисик займався оформленням декорацій для самодіяльного театру. Оскільки театральна трупа базувалася в сільському клубі з бібліотекою, художник скористався цією можливістю і перечитував твори світових класиків.
Після демобілізації у 1953 році Лисик працював на заводі «Львівсільмаш». Там виготовляли машини та апарати для боротьби зі шкідниками в сільському господарстві. Через алергію йому довелося покинути цю роботу. Проте, Лисику вдалося влаштуватися працювати в декораційний цех Львівського державного театру опери та балету імені Івана Франка, де на той час головним художником був видатний сценограф Федір Нірод.
У 1955 році Лисик вступив до Львівського поліграфічного інституту імені Івана Федорова, обравши відділення графіки. Проте вже за рік цей напрям закрили, і він продовжив навчання на кафедрі монументального живопису Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Багато викладачів дотримувалися традицій передвижників, однак серед педагогів були й митці європейського рівня, зокрема Роман Сельський та Іван Скобало, які суттєво вплинули на становленння майбутнього художника.
Під час навчання молодий художник активно шукав свій шлях у мистецтві. Його захоплювала творчість Мікеланджело, особливо взаємодія каменю та пластики людського тіла. Також його цікавили роботи Пікассо та мексиканських монументалістів, зокрема Сікейроса.
Експерименти Лисика з новими пластичними формами викликали нерозуміння з боку керівництва інституту. У 1960 році його відрахували, звинувативши у формалізмі. Він зробив спробу вступити до московського державного академічного художнього інституту імені В. І. Сурикова. У москві Лисику запропонували продовжити навчання з другого курсу, що змусило керівництво львівського інституту переглянути своє рішення — його відновили в навчанні.
У 1961 році Євген Лисик захистив свою дипломну роботу, а через рік представив свою першу сценографію для вистави у Львівському оперному театрі, яка складалася з трьох балетів: «Болеро» М. Равеля, «Слава космонавтам» Ю. Бірюкова та «Поема про негра» Дж. Гершвіна.
Справжня слава прийшла до художника після постановки балету «Спартак» Арама Хачатуряна в 1965 році. Ця постановка стала знаковою в творчості митця. Декорації не просто набули філософського змісту, а стали повноправними учасниками танцювально-музичної вистави. Загалом Євген Лисик чотири рази відтворював Стародавній Рим на сценах Львова, Мінська та Донецька в рамках постановок балету «Спартак».
У 1967 році Лисик обійняв посаду головного художника Львівського оперного театру.
Протягом 1960-х років художник створив сценографії для великої кількості вистав: балетна трилогія «Досвітні вогні», створена на музику В. Кирейка, Л. Дичко та М. Скорика (1967), «Легенда про любов» А. Мелікова (1967), «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва (1968), «Пікова дама» П. Чайковського (1969), «Камінний господар» В. Губаренка (1969).
У семидесятих роках настав новий етап творчості митця, який виявився надзвичайно плідним. Цей період відзначався його активною співпрацею з театрами не тільки в Україні, а й за її межами. Митець реалізував кілька постановок за кордоном, зокрема балети «Легенда про кохання» (Югославія, Туреччина) та «Кармен-сюїта» (Польща). Серед знакових сценографічних робіт в Львівській національній опері – «Створення світу» А. Петрова (1972) та «Есмеральда» Ц. Пуні (1970).
У 1978 році створена Лисиком сценографія до фолк-опери «Коли цвіте папороть» викликала занепокоєння серед київських чиновників. Формально це пояснювалось тим, що три стовбури дерев у центрі сцени нагадували композицію тризуба. Однак насправді ця робота вражала своїм епічним та монументальним відображенням української ідентичності. Лисик категорично відмовився руйнувати задум. Тож усю сценографію було знищено, а Львівську національну оперу цього ж року закрили на ремонт. Митець опинився у ситуації, коли не мав можливості працювати над сценографіями для великих вистав, хоча його трупа продовжувала діяльність у приміщенні Державного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької.
Згодом Лисик погодився на пропозицію працювати в Державному академічному Великому театрі опери та балету Білорусі. У Мінську він створив постановки таких вистав, як «Спартак» А. Хачатуряна, «Лускунчик» П. Чайковського, «Джордано Бруно» С. Кортеса, балет «Тіль Уленшпігель» Є. Глебова та «Створення світу» А. Петрова.
У цей час також були опубліковані перші наукові дослідження про митця. Однією з перших монографій була праця Ігоря Диченка «Євген Лисик», яка аналізувала особливості його творчості як сценографа.
У 1980 році художник повернувся до Львова після звістки про смерть батька, а також завершення п’ятирічного ремонту Оперного театру. Першою виставою після тривалої перерви став балет «Медея» Р. Габічвадзе, створений у співпраці з білоруським балетмейстером С. Дречіним.
У 1980-х роках митець працював над постановками опери «Війна і мир», балету «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва, а також класичних балетів «Лебедине озеро» та «Лускунчик» П. Чайковського. Після реконструкції театру були оновлені декорації до балетів «Створення світу» А. Петрова та «Есмеральда» Ц. Пуні.
Крім того, Лисик викладав на новоствореному факультеті монументального живопису Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Він також працював над постановками в музичних театрах Туреччини, Польщі та Чехословаччини. У 1987 році виступив художником-постановником фільму «Данило, князь Галицький» (режисери Я. Лупій, Одеська кіностудія художніх фільмів).
У складі делегації театральних діячів художник відвідав США, де провів авторські лекції з сценографії. 27 липня у Львові відбулася остання прем’єра Євгена Лисика — опера «Отелло» Дж. Верді.
4 травня Євген Лисик помер у Львові. Похований на полі № 67 Личаківського цвинтаря.
Нагороди:
Від 1970-х на Лисика посипалися нагороди. За сценографію опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського його нагородили Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1971). 1975 року Лисик отримав звання Народного художника УРСР.
Лисик, як український сценограф, двічі презентував свої твори на Празькому квадрієнале. У 1971 році він взяв участь у форумі в складі української секції разом із такими митцями, як Данило Лідер, Федір Нірод та Давид Боровський, і представив сценографію до постановок «Ромео та Джульєтта» С. Прокоф’єва (1968) та «Відьма» В. Кирейка за поемою Т. Шевченка (1968) у Львівському театрі опери та балету ім. І. Франка.
У 1975 році Лисик знову взяв участь в Празькому квадрієнале, представивши оформлення вистави «Тіль Уленшпігель» Є. Глебова (Львівський театр опери та балету ім. І. Франка).
Починаючи з 1992 року, у Львівській політехніці студенти створили серію експериментальних проєктів «Дім Лисика» — виставкового простору для збереження та експонування художньої спадщини митця. У 2015 році авторами українського павільйону на Празькому квадрієнале стали професор Львівської політехніки В. Проскуряков і його аспіранти. Вони представили простір українського павільйону як «сцену» театру кінетичних проекцій творів Є. Лисика: проекцій і ескізів вистав, макетів, завіс, палет тощо.
Персональні виставки митця відбулися вже після його смерті у Львові (1996, 2000).
2018 — виставка ескізів Євгена Лисика на «Львівському квадрієнале сценографії. Прев’ю»
2021 — вулична виставка ескізів Євгена Лисика на сітілайтах Львова. Львівське квадрієнале сценографії 2021
2022 — виставка «Драма. Євген Лисик» в Галереї Я (Львів)
2024 — аудіовізуальний проєкт «Євген Лисик. Сценографія для Львівської опери» в Музеї модернізму у Львові
2024 — твори Євгена Лисика експонувалися на виставці проєкту «Український театральний костюм ХХ-ХХІ ст. Ідентичність, контекст, ландшафт» в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва (Київ). Проєкт за підтримки УКФ та Українського Інституту
2025 — виставка «Лисик» у Центрі інтелектуального мистецтва «Меркурій» (Львів, пл. А. Міцкевича, 10)
