художник-авангардист, сценограф, живописець
Анатоль Петрицький (1895-1964) — художник-новатор, авангардист, один із фундаторів української сценографії. Петрицький ствердив нову роль художника в театрі, який є співавтором режисера. У своїх творах він поєднував традиційну українську культуру з сучасністю. Відкритий мистецьким і технічним новаціям, митець виробив свій неповторний художній стиль, здійснив справжню революцію в царині організації сценічного простору та дизайну театрального костюму. Петрицький був одним з засновників футуристичної організації «Нова генерація» (1927), обіймав посаду головного художника Молодого театру, Державного драматичного театру ім. Т. Шевченка й Української музичної драми у Києві, брав участь у Венеціанському бієнале 1930 року.
У 1912 році Анатоль Петрицький закінчив двокласне залізничне училище і вступив до Київського художнього училища. Академічні малюнки художника не надихали. На останньому етапі навчання Петрицький оголосив війну пануючому в училищі академізму, вимагав права на самостійне, вільне розв’язання завдань у живописних роботах. У 1913 році він відвідував школу Миколи Мурашка, де відчував творчу свободу. Там Петрицький вдосконалив малюнок, композицію, роботу з кольором і світлом.
Однією з перших робіт Петрицького було оформлення на Київському сирецькому іподромі благодійних народних гулянь. Як помічник Василя Кричевського, Петрицький виконав кілька панно в декоративній манері. Одне з них велике біля корчми: «Козак Мамай зверху на пивній бочці». Інші на теми бурсацьких інтермедій та шкільних драм. Панно «Брут грає на бандурі біля трупа Цезаря» слугувало оформленням театру, в якому зі своєю трупою виступав Микола Садовський. Петрицький зобразив Брута і римських сенаторів запорожцями в шароварах, з вусами та оселедцями. Спілкування з Василем Кричевським поглибило захоплення Петрицького українською народною творчістю, як і знайомство з Данилою Щербаківським.
У 1917 році, закінчивши училище, художник займається оформленням сценічного простору київських театрів «Гротеск» і «Дім інтермедій». Невеликі приміщення та обмеженість у технічних і художніх можливостях не тільки не стримували митця, а навпаки, стимулювали до фантазії, до внутрішньої свободи і розкутості.
Як сценограф, Петрицький розкрився у співпраці з Лесем Курбасом в Молодому театрі в Києві з 1917 по 1919 роки. Вони познайомилися в київському кафе Х.Л.А.М., яке в той час було місцем тяжіння неординарних, талановитих особистостей. Петрицький та Курбас близько товаришували, але й багато сперечалися щодо поглядів на життя й мистецтво. У серії портретів, створених Петрицьким, зберігся один, присвячений Курбасу. В оточенні книг, режисер зображений сумним і замріяним, наче його справжні друзі – книги.
У роботі із Курбасом Петрицький відчув роль художника у виставі як творчого інтерпретатора сценічного простору. Сценограф зухвало порушував пропорції та руйнував канони реалістичного мистецтва, застосовував у оформленні сцени конструктивістські ідеї і рухомі конструкції, чого не траплялося доти в українському театрі. Новим був і підхід митця до театрального костюму. В своїх ескізах він наперед проєктував цілісний образ театрального персонажа. Власне, Анатоль Петрицький виступав як рівноправний з режисером співтворець вистави. Вистави «Лікар Керженцев» за п’єсою Леоніда Андрєєва, режисер Гнат Юра (1917), «Театр О. Олеся» за драматичними етюдами Олександра Олеся, режисери Лесь Курбас, Гнат Юра (1917), «Горе брехунові» за п’єсою Франца Грільпарцера, режисер Лесь Курбас (1918), «Едіп-цар» за Софоклом, режисер Лесь Курбас (1918), «Затоплений дзвін» за п’єсою Герхарта Гауптмана, режисер Гнат Юра (1918), «Кандіда» за п’єсою Бернарда Шоу, режисер Гнат Юра (1918), «Різдвяний вертеп», режисер Лесь Курбас (1919), «Тартюф» Мольєра, режисер Валерій Васильєв (1919) об'єднують яскраві живописні декорації, костюми, цікавий грим. Згодом Лесь Курбас сказав про Анатоля Петрицького: «Художник в українському театрі з’явився саме тоді, коли в Молодий театр прийшов Анатоль Петрицький».
1919 року Курбас у складі ініціативної групи заснував Українську музичну драму: перший український оперний театр. Організатором і директором новоствореного театру став Степан Бондарчук, режисерами — Лесь Курбас і Михайло Бонч-Томашевський. На початку літа 1919 року в Українській музичній драмі Курбас підготував постановку опери Лисенка «Тарас Бульба». Петрицький стилізував ескізи під українське давнє мистецтво. Було призначено дату прем’єри, проте до Києва увірвалися денікінці, у приміщення Укрмуздрами втрапила бомба, розпочалася пожежа, у якій згоріли костюми, декорації та ескізи Петрицького. Упродовж 1920—1921 року художник поновив усю втрачену серію, а з організацією Театрального музею при Мистецькому об’єднанні «Березіль» передав роботи до його фондової колекції.
Серед робіт сценографа у Державному драматичному театрі ім. Т. Шевченка — вистави «Камінний господар» Лесі Українки (1921), «Північні велетні» Г. Ібсена (1921), «Чорт та шинкарка» К. Кшивошевського (1921), «Ельга» Г. Гауптмана (1921), драматичні етюди «На полі крові», «Вавілонський полон», «На руїнах», «У катакомбах», «В дому роботи, в країні неволі» Лесі Українки (1920 - 1921).
У 1925 році художник працював у Харкові в театрі Франка над гротесково-пародійною виставою «Вій» (за Миколою Гоголем в обробці Остапа Вишні). Режисером вистави був Гнат Юра, із яким Петрицький почав співпрацювати ще в Молодому театрі.
Надалі сценографічна творчість Петрицького була тісно пов’язана з оперою. Зі своїх більше ста вистав митець половину виконав на оперній сцені. Петрицький образно та глибоко сприймав музику. Приступаючи до нової вистави докладно вивчав музичну партитуру. Він був незмінним оперним художником у таких постановках як «Тарас Бульба» Миколи Лисенка (вистави 1919, 1921, 1927, 1928, 1937, 1955 в оперних театрах Києва, Харкова, Одеси) та «Князь Ігор» О. Бородіна (1926 року для трьох Державних опер, 1929 - Харків, 1953 - Київ). Оперу «Турандот» Дж. Пуччіні 1928 року в Столичній державній опері в Харкові театральні критики відзначали як одну з найкращих.
Спадщина Петрицького має й живописні твори, які за життя художника виставлялись на великих виставках у Західній Європі. В 1926 році Анатолій Петрицький створив картину «Інваліди» («Мати»), яка принесла йому всесвітню славу. Він присвятив її злочинам Першої світової війни, але, безперечно, в ній присутній і похмурий досвід дитинства. У 1930 році «Інваліди» були відібрані для участі у 17-й Венеційській бієнале. Успіх роботи був величезний, про неї писала закордонна преса, а після Бієнале її було включено до міжнародної виставки, яка об’їздила Берлін, Берн, Женеву, Цюрих і Нью-Йорк.
Визначною є серія живописних портретів українських митців, створена Петрицьким у 1928 - 1931 роках, серед яких Павло Тичина, Михайло Семенко, Іван Дніпровський, Павло Усенко, Тадеуш Доленга-Мостович, Василь Василько. У колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України зберігаються дві роботи з цієї серії - це портрет актриси Любові Гаккебуш та оперного виконавця Івана Паторжинського. Петрицький, як блискучий психолог, знавець людської душі дуже влучно розкривав внутрішній світ зображуваних постатей.
На початку 1930-х років сталінські репресії торкнулися багатьох видатних митців, з якими Петрицький товаришував, працював: Леся Курбаса, Василя Хмурого, Сергія Каргальського, Миколу Хвильового та інших діячів. Петрицького неодноразово звинувачували в формалізмі. У 1937 році була реальна загроза його життю. Серію портретів митців було фактично репресовано разом із видатними діячами, яких знищували як «ворогів народу». Потрапив під заборону та знищувався і альбом Петрицького «Театральні строї», що вийшов друком 1929 року у Харкові накладом 1500 примірників. Альбом присвячений театральним роботам 1920-х рр. Він містить 56 репродукцій театральних костюмів художника. Художник припинив писати портрети, перестав оформляти видання, книжки. Ескізи митця набули підкресленої класичності, правильних пропорцій. Така зміна була буквально життєво необхідною, адже у 1937 році Петрицький опинився на межі розстрілу. Порятунком стало його всесвітнє визнання.
Після Другої світової війни Петрицький працював головним художником Київського оперного театру. Оформлення вистав для оперної та балетної сцени дає йому можливість вільно творити. В Київському оперному театрі Петрицький оформив вистави: опера «Черевички» (1941), балет «Лілея» (1945), опери «Богдан Хмельницький» (1953) К. Данькевича, «Тарас Бульба» М. Лисенка (1955) та ін.
Викладацька діяльність:
З 1931 по 1933 роки Анатоль Петрицький був професором Харківського художнього інституту. З 1947 по 1950 — завідувачем майстерні монументального мистецтва, водночас від 1948 — професором Київського художнього інституту. Серед учнів Петрицького — М. Антончик, І. Вальденберґ, Н. Карповський, М. Кривенко, О. Плаксій.
Майже кожна міжнародна чи українська виставка, назва якої пов'язана з українським авангардом, відбувається за участю творів Анатоля Петрицького, в яких активну участь бере Музей театрального, музичного та кіномистецтва України:
2024 — експонування творів А.Петрицького на виставці проєкту «Український театральний костюм ХХ-ХХІ ст. Ідентичність, контекст, ландшафт» в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва (Київ). Проєкт за підтримки УКФ та Українського Інституту
2024 — «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні». Королівська академія мистецтв, Лондон, Велика Британія
2024 — «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні». Австрійська галерея Бельведер у Відні, Австрія
2024 — «Футуромарення: Україна і авангард» у FeliX Art & Eco Museum. Дрогенбос, Бельгія
2023 – 2024 «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930-х «. Королівські музеї образотворчих мистецтв Бельгії в Брюсселі, Бельгія
2023 — «Модернізм в Україні. 1900 – 1930». Музей Людвіга в Кельні, Німеччина
2023 — «Футуромарення: Україна і авангард» у Художньому музеї KUMU. Таллінн, Естонія
2022 – 2023 «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930-х». Національний музей Тіссен-Борнеміса в Мадриді, Іспанія
2022 — «Анатоль Петрицький. Заперечення Банальності» в Шоколадному будинку (Національний музей «Київська картинна галерея»). Київ, Україна,
2021 — «Футуромарення». Мистецький Арсенал в Києві, Україна
2015 — «Інсценізація українського авангарду 1910 – 1920 років» Український музей у Нью-Йорку, США
2013 — «Велике і величне». Мистецький Арсенал в Києві, Україна
1995 — «Український сценографічний авангард 1920 – 1930-х». Кардіфф, Велика Британія
1990 – 1991 «Український авангард 1920 – 1930-х». Музей сучасного мистецтва в Загребі, Югославія (Хорватія).
1990 — «Сценографія України 1960 – 1980-х років». Мехіко, Мексика
У 2012 році було видано альбом «Анатоль Петрицький. Театральні строї та декорації зі збірки Музею театрального, музичного та кіномистецтва України». Упорядники: Тарас Лозинський, Тетяна Руденко. Видання презентує найбільшу збірку творів митця, що належать Театральному музею, які створені у 1915-1960 рр.
.png)
